Лідер "Бумбоксу" Андрій Хливнюк розповів про свої мрії, російських друзів і серйозну розмову з Бабкіним

Минулого року культовому українському гурту "Бумбокс" виповнилося 10 років. З цього приводу музиканти відправилися у велике турне. Нарешті вони доїхали і до Харкова.

Попит на квитки у нашому місті був настільки великий, що організатори запланували другий, додатковий концерт гурту. Перший виступ, зі слів лідера команди Андрія Хливнюка, був яскравий, незважаючи навіть на гуркіт потягів метро під ККЗ "Україною", що заважав музикантам та спричиняв технічні негаразди.

Перед концертом фронтмен гурту відповів на питання журналістів.

-  Як ви вибирали репертуар до цього туру?

- Ми працювали над цим матеріалом фактично усі 10 років. Пісень набагато більше, ніж можливо зіграти за один концерт тривалістю півтори-дві години. Тому довелося повикидати багато пісень, які я люблю, і поставити ті, які стали у якомусь сенсі слова шлягерами.

- Якби у вас була така можливість повернутися на початок вашого шляху, щоб ви собі сказали 10 років тому ?

-  Ми йшли закономірно. Я дуже пишаюсь, що ми не втратили нікого з нашої команди за цей час і кожен з учасників гурту - особистість. Можливо б раніше я більше звертав увагу на те, що я роблю, що я п’ю, з ким я сплю. Але наразі ні про що не жалкую, це були класні роки, яскраві вечірки, чудові концерти - близько 700 - та понад 60 записаних пісень. Сподіваюсь, що буде ще краще.

-  Як змінилися ваші музичні уподобання до того чи іншого жанру за ці роки? До чого "Бумбокс" воліє у музичному плані?

- Зараз хотілося би, можливо, суміші госпелу, ритм-н-блюзу, рок-музики, хіп-хопу, реггей. В яку сторону потягне – там буде видно. Все одно виходить українська музика, бо цей фолк, терція з тебе лізе і нікуди ти не дінешся від цього.

- Яка музика вас надихає?

- Надихає вся музика. Це її завдання – відволікти людину від буденності, смертності, болю і повернути у нормальний стан любові, гармонії з всесвітом. Я меломан, слухаю будь-яку музику. Якби не вона, я би вже з глузду з’їхав. Наприклад, сьогодні з ранку і до вечора у мене період Нори Джонс.

- Чим відрізняються ваші шанувальники в Європі та Україні.

- В Європі більш шляхетні, в Україні більш красиві. (сміється)

- Чи заплановані у вас у рамках туру якісь концерти у Росії? Яке у вас відношення з шанувальниками з цієї країни?

- Моя позиція щодо країни, яка на нас напала, і так відома. У мене дуже багато добрих знайомих і друзів в Росії, я іх дуже люблю, сумую за ними і сподіваюся, що наше спілкування з ними колись знов вийде на той же рівень, що і раніше. Поки що більше вони приїздять до мене.

- Сьогодні великого резонансу набуло сонячне затемнення. Ви, як музикант, відчуваєте якесь хвилювання з цього приводу?

- В цьому сенсі я виступаю не як музикант, а як продюсер. Це ж я його замовив. (посміхається). Організатори спитали: "Це ж два концерта, щось треба новеньке!" Ну я і сказав їм: "Зробить затемнення".

- Чи є у вас талісман?

- Це дуже особисте. Він у мене є і я сподіваюся, що я теж для когось талісман. Ми всі в цій групі талісмани і обережно, як воду у долонях, несемо один одного.

- Чи є у вас з кимось конкуренція?

- Час від часу виникають суперечки, але вони не настільки серйозні, щоб їх можна було назвати конкуренцією. Наприклад, вчора після концерту у мене була відверта розмова з вашим земляком Сергієм Бабкіним. Я мав змогу задати йому ті питання, які в мене наболіли, а він – на них відповісти. Дуже важливо спілкуватися з людьми і вже потім робити висновки.

- Була б вам цікава участь у якості тренера у якомусь музичному шоу?

- Я вже багато років відмовляюся від цієї ноші. Навіть за великі гроші. Приємно, що це пропонується, але я не викладач музики.  В свій час, нажаль, я не довів свою музичну освіту до того рівня, щоб міг навчати когось, передати якийсь досвід. Весь досвід, що я можу передати, - це робота з мікрофоном, у студії, можливо, я можу навчити не боятися сцени. Але конкурс вокалістів – це нонсенс. Я не вірю в те, що ці шоу справжні.

- Який у вас побутовий райдер? 

- Найважливіше – це душ. Друге – це, вибачте, туалет. А інше все необов’язкове. Насправді, ті музиканти, з якими мені довелося поспілкуватися, роблять побутові райдери у першу чергу для того, щоб його просто прочитали. Розумієте, реальність зовсім далека від фіолетових троянд у якомусь тристаметровому номері і двох білявок, які їх тримають.

- Що дарує вам спокій?

- Валерьяна. (посміхається) Дивитися, як сплять твої діти, як посміхаються люди незнайомі. Або слухати музику дома у навушниках, коли нічого не грюкає, не йде будівництво й не пищать тролейбуси.

- В одному з інтерв’ю ви сказали, що вважаєте себе щасливою людиною…

- Музиканти постійно повинні говорити, що вони класні й щасливі. Жалітися не канає. Це така мантра. Хоч  хтось, блін, має бути щасливим. Хоча б той, хто в теліку. Інакше вся ця система рухне.

-  Про що ви мрієте?

- Я мрію про свою студію, хоча і розумію, що це мрія альтруїста. Безумовно мрію, щоб наші хлопці повернулися з фронту живі й здорові, щоб війна закінчилася. Мрію, щоб я їхав на самокаті по своєму району і мені не заважали запарковані там машини, щоб не було дірок у дорозі. Щоб мені було не соромно зустрічати друзів у "Борисполі". Щоб Київ музичний був такий же крутий, як Лос-Анджелес кіношний. Мрію пишатися тим, що я українець. 

ЕЩЕ НОВОСТИ ХАРЬКОВА